Януш Корчак

 

 

Я́нуш Ко́рчак  * 22 липня 1878 або 1879, Варшава — † 6 серпня 1942, Треблінка,Польща^[1]) — росiйський та польський лікар, педагог, письменник, публіцист, громадський діяч єврейського походження, офіцер росiйської та пiзнiше польської армії. Загинув у німецькому таборі смерті в 1942 р.

Педагог-новатор, автор праць із теорії й практики виховання. Зачинатель діяльності на захист прав дитини і повної рівноправності дітей. Як директор сиротинця створив, зокрема, дитячий товариський суд, де діти самі розглядали справи, які самі подавали, а також могли позиватися до цього суду на своїх вихователів. «Чудова людина, що мала відвагу довіряти дітям і молоді, якими займалася, настільки, щоб передати в їхні руки питання дисципліни й довірити окремим дітям найскладніші завдання, пов'язані з дуже великою відповідальністю», — сказав про Корчака відомий швейцарський психолог Жан Піаже, відвідавши Дім Сиріт, створений Корчаком.

Корчак створив перший часопис, що друкував матеріали, які надсилали діти й був призначений насамперед для юних читачів —Mały przegląd («Мали пшеґльонд», «Малий огляд»). Був одним із піонерів досліджень у галузі розвитку й психології дитини, а також виховної діагностики.

Родина Ґольдшмідтів походила з Люблінського воєводства, а Ґембіцьких — зВеликопольщі. Прадід Маврицій Ґембіцький і дід Герш Ґольдшмідт були лікарями^[3]
Спершу непогане матеріальне становище Ґольдшмідтів почало погіршуватися через психічну хворобу батька. Після його смерті 17-річний Корчак почав займатися репетиторством, щоби допомогти утримувати родину. Його мати здавала квартирантам кімнати у їхньому варшавському помешканні. Атестат зрілості Корчак отримав у віці 20 років.

Дитиною Корчак багато читав. Через багато років у щоденнику, писаному вґетто, він згадував: «Я впав у шал, безумство читання. Світ зник з-перед моїх очей, існувала лише книжка».

1898 — почав навчання на медичному відділенні Імператорського Університету у Варшаві.

Влітку 1899 — вперше поїхав за кордон — у Швейцарію, де знайомився, зокрема, з педагогічною діяльністю Й. Г. Песталоцці.

Навчався в університеті 6 років, 1-й курс проходив повторно. У студентські роки знайомився на власному досвіді з життям убогих районів, пролетаріату та люмпен-пролетаріату. Належав домасонської ложі «Зоря моря» Міжнародної федерації Le Droit Humain, що мала на меті «примирити всіх людей, розділених релігійними бар'єрами, й шукати істину, зберігаючи пошану до іншої людини».

Із молодих років Корчак цікавився питаннями, пов'язаними з вихованням дітей, був під впливом ідей та досвіду «нового виховання». Захоплювався теорією педагогічного прогресизму, розвинутою, зокрема, Джоном Девеєм, а також працями Декролі, Монтессорі, Песталоцці, Спенсера, Фребеля; знав педагогічні концепції Толстого^[6] .

Підкреслював необхідність діалогу з дітьми. Публікував і читав лекції на теми виховання дітей і педагогіки. Досвід роботи з дітьми здобував спершу як репетитор, пізніше як громадський діяч, а потім як директор Дому Сиріт і співзасновник «Нашого Дому». У міжвоєнний період викладав у різних польських вишах, зокрема у Державному інституті спеціальної педагогіки. Державній семінарії вчителів Віри Мойсеєвої, Державному вчительському інституті.

Був прихильником емансипації дитини, її самостановлення й пошани до її прав. Органи самоврядування вихованців, що діяли у Корчакових закладах, щодня практикували засади демократії — Корчак вважав, що вони рівною мірою стосуються і дітей, і дорослих.

Усіх дітей, яких Корчак лікував чи виховував, вважав за власних. Його пізніша діяльність підтвердила цю позицію.Альтруїстичні переконання також не дозволили би йому навіть якось особливо ставитись чи вирізняти маленьку групку улюблених підопічних. Він не вважав традиційну родину за найважливішу й головну ланку суспільних зв'язків. Не приймав ролі, яку вона відігравала у консервативних християн і юдеїв.

Найважливіші елементи Корчаківої концепції виховання:

• заперечення насильства — фізичного чи вербального, яке є наслідком вікової переваги або посади;
• ідея виховної інтеракції між дорослими, дітьми, що розширює дефініцію класичної педагогіки;
• впевненість, що дитина є людиною, такою ж мірою, як і дорослий;
• принцип, що виховний процес має брати до уваги індивідуальність кожної дитини;
• віра, що дитина найкраще знає власні потреби, прагнення й емоції, отже, вона повинна мати право на те, щоб дорослі враховували її думку;
• визнання за дитиною права на пошану, незнання й невдачі, особистий простір, власну думку й власність;
• переконаність у тому, що процес розвитку дитини — це тяжка праця.

Педагогічні ідеї

Принцип любові (виражений у назві головної праці Корчака) «Ідея Януша Корчака була, по суті, одна і такої вона якості, що, наприклад, в послідовному курсі історії педагогіки точне місце Янушу Корчаку знайдеш не відразу: про нього можна з однаковим правом розповідати до Руссо і після Песталоці, між Ушинським і Макаренком, зразу після Марії Монтесорі та поряд із Сухомлинським. З нього можна починати курс, а можна й закінчувати ним, бо ідея Януша Корчака відома людству з тих пір, як воно стало людством: вихователь повинен любити дітей…»^[7].

Принцип виконуваності вимог, які ставляться до дитини^[8]

«У тебе гаряча вдача, — кажу я хлопчині, — та й добре: бийся собі — тільки не дуже сильно, злися — але лише раз на день. Якщо хочете, в одній цій фразі вміщається весь виховний метод, яким я користуюся». (Корчак, «Дитина в сім'ї»)

Корчак мав своєрідне уявлення про права дитини:

«Я закликаю до [прийняття] Великої хартії вольностей про права дитини. Можливо, їх є більше, та я знайшов три основних. 1. Право дитини на смерть.^[9] 2. Право дитини на сьогодення. 3. Право дитини бути тим, ким вона є.» (Корчак, «Дитина в сім'ї», розд. 37).

«Гаряча, розумна, владна над собою любов матері до дитини повинна дати їй право на ранню смерть, на закінчення життєвого циклу не за 60 обертів сонця навколо Землі, а всього за одну чи три весни… „Бог дав, Бог і взяв“, — кажуть у народі, де знають живу природу, знають, що не будь-яке зерно дасть колосся, не будь-яка пташка народжується придатною для життя, не будь-який корінець виросте у дерево.»^[10]. «У страхові, як би смерть не відібрала у нас дитини, ми відбираємо дитину у життя…»^[11]. «Бажаючи вберегти дитину від бактерій дифтерії, не переносьте її в атмосферу, наповнену затхлістю нудьги й безвольності…»^[12].

Врахування прав і можливостей батька й вихователя^[13].

«Деспотичний крик дитини, яка чогось вимагає, на щось скаржиться, домагається допомоги… Це перший крик при світлі нічника — оголошення боротьби двох життів: одна — зріла, втомлена від поступок, поразок, жертв, захищається; друга — нова, молода, завойовує свої права. Сьогодні ти ще не винуватиш його: він не розуміє, він страждає. Але знай, на циферблаті часу є година, коли ти скажеш: і мені боляче, і я страждаю»^[14].

Визнання того, що діти — різні^[15]

«Замість того, щоб спостерігати, щоби бачити й розуміти, береться перший, що спадає на гадку приклад „вдалої(успішної дитини“ і перед власною дитиною ставиться вимога: ось зразок на який ти маєш рівнятися…»^[16].

Спілкування з дитиною — на рівні можливостей її розуміння (згідно з віком)^[17]:

"Ох же ж ці наші відповіді… Так сталося, що двічі я був свідком, як дитині перед книжковою вітриною пояснювали, що таке глобус. «Що це, м'ячик?» — питає дитина. "М'ячик, так, м'ячик, « — відповідає няня. Іншого разу: „Мамо, що це за м'ячик?“ — „Це не м'ячик, а земна куля. На ній є будинки, коники, матуся.“ — „Матуся?“ — Дитина поглянула на маму зі співчуттям і жахом, і більше питання не повторила.»^[16]. Зрештою, помилки, які батьки допускають в подібних випадках, Корчак не вважає надто страшними: «Якщо ми дали йому неперетравну інформацію — він не зрозуміє її, погану пораду — він не прийме її, не послухається…»^[16].

Треба готувати дитину до реального життя (а не ідеального, уявного)^[18]

«…У теорії виховання ми часто забуваємо про те, що повинні вчити дитину не лише цінувати правду —але й розпізнавати брехню, не тільки любити — але й ненавидіти, не тільки поважати — але й зневажати, не лише погоджуватися — але й заперечувати, не тільки слухатися — але й бунтувати…»^[16].

Педагогіка — це наука про людину:

«Одна з найбільших помилок — вважати, що педагогіка є наукою про дитину, а не про людину. Запальна дитина, не пам'ятаючи себе, вдарила; доросла людина, не пам'ятаючи себе, вбила. У простодушної дитини виманили іграшку; доросла людина програла в карти весь свій статок. Дітей нема — є люди, але з іншим масштабом розумінь, іншим запасом досвіду, іншими потягами, іншою грою почуттів…»^[19].

«Дім Сиріт» і «Наш Дім»

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1940 року Дім Сиріт було переміщено у ґетто на вулицю Хлодну. Під час збройних дій, пов'язаних із переселенням, Корчака було арештовано на робочому місці. Гітлерівці ув'язнили Корчака у тюрмі на Пав'яку, але за кілька тижнів його звільнили під заставу.Разом із Стефанією Вільчинською (1886–1942) Корчак заснував і керував Домом Сиріт — варшавським сиротинцем для єврейських дітей, який фінансувало товариство євреїв «Допомога сиротам», розташоване на вулиці Крохмальній, 92 (сьогодні вул. Якторовська, 6). Дім розпочав діяльність 7 жовтня 1912 року, а Корчак став його директором. Головною вихователькою була С.Вільчинська — панна/пані Стефа. Корчак керував сиротинцем упродовж 30 років.

Обидва сиротинці, призначені для дітей віком 7-14 років, втілювали у життя концепцію самоврядної спільноти, що створювала власні інституції (сейм, суд, газета, система чергування, нотаріальний відділ, позичкова каса).З 1919 Корчак із Мар'єю Фальською разом працювали над створенням ще однієї інституції опіки над дітьми — сиротинця для польських дітей «Наш Дім», що спершу містився у Прушкові під Варшавою, а з 1928 року — у столичному районі Бєляни. Співпраця з Фальською тривала до 1936 року. У «Нашому Домі» також використовувалися новаторські педагогічні методи.

За свою освітньо-виховну діяльність Корчак отримав Офіцерський Хрест Ордену Відродження Польщі, яким його нагороджено в День незалежності Польщі — 11 листопада 1925.

Письменник, публіцист, працівник радіо[ред. • ред. код]

Корчак дебютував 26 вересня 1896 року у тижневику «Кольце». Як учень гімназії він не міг офіційно друкуватися у пресі, тому підписався псевдонімом «Ген», пізніше користувався також іншими псевдонімами, зокрема, Ген-Рик, Гаґот, Старий Лікар. Псевдонім «Янаш Корчак», який у дещо зміненій формі «Януш Корчак» став відоміший за справжнє прізвище автора, взяв із назви роману Ю. І. Крашевського «Про Янаша Корчака і вродливу мечниківну». Уперше Корчак виступив під цим псевдонімом 1898 року, підписавши ним свою драму «Кудою?», яку послав на конкурс драматургії. Сама п'єса не збереглася.

1898–1901 — друкувався у часописі «Чительня для вшисткіх».

Із 1900 року почав друкуватися як Януш Корчак, підписував так навіть приватні листи, хоч не відмовлявся від решти псевдонімів.

Під псевдонімом Ген-Рик співпрацював із сатиричним тижневиком «Кольце». З 1901 року почав писати фельєтони. У 1905 році вийшла добірка його фельєтонів, що друкувалися у «Кольцях» під назвою Koszałki-Opałki («Небилиці») та роман «Діти вулиці» (1901).

Письменницька спадщина Корчака становить 24 книги, а також понад 1 400 текстів, що друкувалися у різних періодичних виданнях. Збереглися лише нечисленні рукописи, машинописи й документи, зокрема, листи — загалом близько 300 позицій. До найважливіших педагогічних праць належать: цикл у 4 частинах «Як любити дітей» (1920), «Виховні моменти» (1924), «Коли я знову стану маленьким» (1925), «Право дитини на повагу» (1929) і «Жартівлива педагогіка» (1939). Серед книжок для дітей особливу популярність здобув «Король Мацюсь Перший» і «Король Мацюсь на безлюдному острові» (1923), перекладені на понад 20 мов, а також «Банкрутство малого Джека» (1924), «Правила життя» (1930) і «Кайтусь-чарівник» (1935).

За свою літературну творчість у 1937 році Корчак отримав Золотий Академічний Лавр Польської Академії Літератури.

Під час Другої світової війни він вів щоденник, дуже цінний з огляду на обставини його написання.

У своїй педагогічній діяльності Корчак користувався також дуже сучасним як на той час інструментарієм. Він створив газету дітей і молоді «Мали пшеґльонд» (1926–1939). Вона виходила як додаток до варшавського тижневика «Наш пшеґльонд». Перший номер з'явився 9 жовтня 1926 року, це було перше видання у Польщі, яке створювали діти. З 1930 року його редактором був письменник Єжи Абрамов, після війни відомий як Іґор Неверли, що також виконував функцію секретаря Януша Корчака.

Видання виходило попри зростання антисемітизму, нетолерантності та расової сегрегації. Останній номер з'явився 1 вересня 1939.

Як Старий Лікар визначний педагог провадив також свою діяльність у циклі радіопередач. У них він створив власний стиль звернення до наймолодших радіослухачів і дуже просто говорив до них про важливі речі. 1936 педагогічні програми Корчака було скасовано (попри захоплені відгуки слухачів і рецензентів) через зростання антисемітських настроїв і відповідного зовнішнього тиску. Корчак повернувся на радіо через два роки, а до слухачів Польського Радіо він звертався також після початку війни у перші дні вересня 1939 року.

Друга світова війна, ґетто, останній похід

Як офіцер польської армії Корчак після початку 2-ї Світової війни записався добровольцем на військову службу, але його не прийняли з огляду на вік.

Під час німецької окупації він носив польську військову форму. Не приймав також накинутого нацистами дискримінаційного мічення євреїв зіркою Давида, що вважав за збезчещення символу. Останні місяці свого життя провів у варшавському ґетто. Неверлі (згодом біограф Корчака) намагався знайти для нього фальшиві «арійські» документи, але лікар відмовився залишити ґетто. У ґетто Корчак знову продовжив регулярно вести щоденник, який розпочав ще у вересні 1939 році. Перед цим понад два роки він нічого не записував, бо всю його енергію поглинала опіка над вихованцями із Дому Сиріт та інша діяльність, ширше пов'язана із становищем дітей у ґетто. Уперше щоденник було опубліковано у Варшаві 1958 року. Останній запис датовано 4 серпня 1942 р.

Уранці 6 серпня 1942 територію Малого ґетто оточили підрозділи СС, українські та литовські поліцаї. Під час так званої «великої акції» (головного етапу знищення німцями мешканців Варшавського ґетто) Корчак вкотре відмовився під пропозиції порятунку, бо не хотів залишати дітей і працівників «Дому Сиріт». У день депортації з ґетто Корчак повів своїх вихованців на Умшляґпляц, звідки вирушали ешелони у табори смерті. У цьому поході брало участь близько 200 дітей і кілька десятків вихователів, зокрема Стефанія Вільчинська. Цей останній похід став легендою, одним із воєнних міфів і частим мотивом спогадів, які, однак, не завжди одностайні у подробицях.

«Я не хочу бути ані іконоборцем, ані скидати когось із п'єдесталу — але мушу сказати, як я тоді це все бачив. Атмосфера просякнута була якимось загальним безсиллям, автоматизмом, апатією. Не було видно, щоби всі заворушилися, що ось Корчак іде, ніхто не віддавав честі (як це дехто описує), напевно ніхто не втрутився із людей Юденрату — ніхто до Корчака не підійшов. Не було жестів, не було співу, не було гордо піднятих голів, я не пам'ятаю, чи хтось ніс прапор «Дому Сиріт», кажуть, що так. Була страхітлива, втомлена тиша. (…) Хтось із дітей тримав Корчака за полу, може, за руку, всі йшли як у трансі. Я провів їх аж до воріт Умшляґу…»
.

За іншими версіями, діти крокували четвірками й несли прапор Короля Мацюся І, героя одного з романів їхнього вихователя. Кожен з дітей ніз із собою улюблену іграшку чи книжку. Один із хлопців на чолі процесії грав на скрипці^[32].

Януш Корчак загинув разом із своїми вихованцями у гітлерівському таборі смерті у Треблінці.

1948 — Корчак посмертно отримав Хрест Кавалера Ордену Відродження Польщі.

Рішенням Сейму рік 70-річчя від дня загибелі видатного лікаря й педагога (2012) був оголошений у Польщі «Роком Корчака».

Ідентичність

Януш Корчак уважав себе за єврея-поляка. Його рідною мовою була польська, цією мовою він творив. Іврит почав вивчати лише у 1930-х роках, коли зацікавився сіоністським рухом. Їдиш, мову більшості польських євреїв, він трохи розумів завдяки знанню німецької. Щойно у 1930-х роках більше зацікавився єврейським національним відродженням; у той час співпрацював із виданнями сіоністських молодіжних організацій, брав участь у їхніх семінарах. Тоді він також переживав кризу в особистому й професійному житті. Певною мірою йому допомогли вийти з кризи дві подорожі до Палестини (1934, 1936), куди Корчак їздив, щоб, як сам він писав, «увібрати в себе минуле, знайти опору для міркувань про теперішнє, і навіть заглянути у майбутнє».

Фільми про Я.Корчака

• «Ви вільні, лікарю Корчак» (нім. Sie sind frei Doktor Korczak) — німецький фільм, режисер — Алєксандр Форд, 1975. Про останні роки життя Януша Корчака, роль якого грає Лео Ґенн.
• «Корчак» — польський фільм, режисер — Анджей Вайда, сценарій Аґнєшки Голланд, 1990. Присвячений долі доктора Корчака, фрагментарно торкається нацистського злочину щодо дітей-сиріт і їхніх вихователів під час здійснення акції Reinha