Тема: Античність і середньовіччя
Античність. Термін «античність» (лат. antiquita – давнина, старовина) введено за доби Відродження на означення культури Стародавньої Греції і Рима. Історія античної культури розглядається як історія формування, розквіту і занепаду стародавніх суспільств, які існували в районі Середземномор’я, Причорномор’я і суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.д. до середини V ст. н.д. Історію культури античного світу поділяють на давньогрецьку і давньоримську.
Стародавню Грецію недаремно називають колискою світової цивілізації – адже саме так закладено підвалини цілих наукових галузей: філософії, філології, медицини, природознавства, мистецтва.
Географічні особливості Балканського півострова (гірська місцевість, численні невеликі острови), довершеність і простота природного довкілля сприяли виробленню розуміння єдності людини й природи, характерного для культури Стародавньої Греції. Це вилилось у формування особливого типу устрою – полісу, міста-держави з республіканською формою правління. Демократична традиція себе у змагальності. Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного громадянина, який здійснював своє право на самовираження участю в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх.
Грецька культура ґрунтується на міфологічній основі. Поступово утвердився пантеон богів Олімпу, з яким упритул було пов’язано мистецтво. У славетних «Іліаді» й «Одіссеї» Гомер настільки вдало описав життя богів, що греки вже не змогли позбутися їх впливу.
Грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло до рівня ідеалу людину дії. Історію розглядали як літопис звитяг, славетних діянь (пригадайте хоча б міфи про Геракла). Героїзм став для людини вищим сенсом існування. Антична трагедія моделює ситуацію зіткнення героя і долі, де герой утверджує свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тематика героїзму вела перед у літературі (згадувані вже «Іліада» й «Одіссея» Гомера, «Прикутий Прометей» Есхіла). Образ довершеної людини став основою давньогрецького мистецтва. Богів уявляли в образі людей, але могутніших і величних.
Людяність є характерною і для грецької архітектури. Будуючи храми, греки передусім прагнули досягти того, щоб людина поряд із спорудами почувалася значущою і сильною.
Грецький храм, звісно, уособлював житло богів та водночас був громадською спорудою, яка звеличувала вільного громадянина. В храмовій архітектурі спостерігається збалансованість композицій і рівновага складових частин. Найдавніші храми будували на кам’яній платформі, стіни складали з невипаленої цегли й оздоблювали дерев’яними колонами. Згодом використовували вапняк і, нарешті, мармур. Верхню частину храмів фарбували в червоний і синій кольори, широко використовували позолоту.
Грандіозним архітектурним ансамблем є Афінський акрополь, створеним під керівництвом Фідія – одного з найвидатніших давньогрецьких архітекторів і скульпторів. Від усієї композиції віяло духом величі, краси й гармонії. Золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла. Колони уподібнювалися людині, вдягненій у спадаючий складками хітон.
Поряд із культовою розвивалася і світська архітектура, зводилися вишукані палаци, театри, гамнасії (тогочасні навчально-виховні заклади).
Антична архітектура тісно пов’язана зі скульптурою. Фризи храмів прикрашали статуями, рельєфами з міфологічними сюжетами. Митці прагнули оспівати красу пропорцій людської фігури. Скульптори наполегливо намагалися передати довершеність постаті людини в русі, подолати статичність, застиглість статуй. Важливим для античної культури став образ стрункого, оголеного юнака-атлета («Дорифор» Поліклета, «Дискобол» Мирона). Цей образ ніс у собі істотні риси довершеної людини, яка перебуває у гармонії з навколишнім світом. Скульпторам тієї доби притаманні тілесність, узагальненість психологічних рис. Великі скульптори Фідій, Скопас, Ліссіп, Пракситель досягли вершин у практичному втіленні усього розмаїття рухів людського тіла.
Одночасно зі скульптурою високого розвитку в Греції набув живопис. На жаль, фрески й картини, писані на дерев’яних дошках, до наших часів не збереглися. Червоно - і чорно фігурний вазопис, що зберігся, демонструє характерні силуетні зображення, сюжетно близькі до міфів.
Особливе місце в житті тогочасного суспільства посідала музика. Вона лунала і на театральних виставах, де декламація змінювалася співом хору, і на святах, і в повсякденні. Як відомо з джерел, музика давніх греків була одноголосою. Грецькі поети не декламували, а співали свої вірші, акомпануючи собі на лірі чи арфі. Танці супроводжувалися грою на авлосі – стародавньому різновиді сопілки. Побутувала й самостійна інструментальна музика. Та, на жаль, до нашого часу збереглося лише кілька уривків пісень і гімнів.
Державною установою, своєрідною «школою життя» у Греції був театр. Адже там постійно порушувалися такі проблеми, як виховання молоді, війна і мир, суспільні відносини. Гостра карикатура, сміливі нападки на реальних осіб, політ фантазії – ось визначальні риси давньогрецької комедії. У трагедії зверталися до міфологічних сюжетів. Проте й у них крізь оболонку міфу драматурги примудрялися відобразити актуальність явища тогочасної дійсності. Найбільшого розвитку театральне мистецтво сягнуло у творчості поетів Есхіла, Софокла, Еврипіда, Аристофана.
Древній Рим. Спочатку – місто-держава, згодом правитель Італії, і, нарешті, – володар усього басейну Середземного моря і Західної Європи. У культурі утвердилась ідея державності, могутності Рима, його всесвітнього владарювання й нездоланності (Велику місію Рима задекларовано в «Енеїді» Вергілія).
Римляни, як і більшість давніх народів, були політеїстами, тобто поклонялися багатьом богам: Юпітеру – богу грому і блискавки, Юноні – богині шлюбу, Янусові – богу початку й кінця та ін.
Прагматичний спосіб мислення формував специфіку римської культури. Римське право враховувало всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до чіткого викладу фактів («Історія Рима» Тіта Лівія). Якщо давні греки відчували єдність особистих і суспільних інтересів, то інтереси римської держави з її жорсткою системо. управління протиставлялися проблемам окремої людини. Греки сповідували культ краси вільної особистості, римляни – культ влади й сили.
Імперські ідеї найповніше втілювалися в архітектурі суто практичного призначення, що задовольняла потреби в організації торгівлі, масових видовищ тощо. Римляни навчилися зводити храми, мости, будувати дороги, водопроводи. Вони винайшли бетон, завдяки чому змогли споруджувати велетенські будівлі, краса яких вбачалась у розумній доцільності, суворій міці, лаконізмі деталей. Поряд із конструкціями з колон, перекритих балками, і приміщеннями з пласкими стелями, пере5йнятими у греків, римляни розробили аркові перекриття і систему склепінь, сконструювали купол.
Центром громадського життя, а отже, й осередком багатьох архітектурних пам’яток Рима був форум – головний міський майдан, де стояли храми, громадські споруди, статуї видатних громадян.
Новими архітектурними спорудами тих часів були терми – не просто громадські лазні, а ще й місця відпочинку, чудово оздоблені, із залами для спортивних ігор, оснащені бібліотекою.
Римський театр відрізнявся від грецького: він являв собою замкнене коло, тоді як у греків – півколо. У приміщенні театру відбувалися театральні й циркові вистави, бої гладіаторів.
Втіленням міцної римської держави, її військових звитяг стали тріумфальні арки й колони (колона Трояна). Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від довкілля, замикали її в собі, оточували монолітною стіною монотонним ритмом арок. Пантеон – храм усіх богів – це унікальна споруда без вікон (світло проникало крізь отвір у стелі). Стіни завтовшки 8 метрів облицьовано всередині світлим мармуром, у встановлено статуї богів.
Громадські й житлові будинки аристократів оздоблювали дуже пишно: підлогу прикрашали мозаїкою, стіни розписували фресками.
Одне з найвагоміших досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. Римляни першими почали зображувати в камені реальних людей. На відміну від давньогрецького, що втілював досконалу людину, римський тяжів до підкресленого натуралізму. Статуї видатних сучасників встановлювались на міських вулицях, вкупі з навколишніми спорудами вони утворювали гармонійний ансамбль.
Середньовіччя. Доба Середньовіччя (приблизно V – ХV ст.) почалася з падіння Римської імперії. Утвердження християнства свідчило про зміну світогляду людини. Переорієнтація суспільної свідомості на світ ідеальний, надчуттєвий, духовний стала головною тенденцією середньовічної культури. Культ героя змінено культом страстотерпця (Ісусу Христос, св. Георгій, Лоенгрін), який у своїй жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу. Людиноцентризм античності змінився на теоцентризм середньовічного суспільства – верховність Бога як єдиного регулятивного принципу. Із західноєвропейським Середньовіччям пов’язують два художні стилі: романський і готичний. Романський стиль виник і поширився приблизно на сторіччя раніше, коли провідною формою існування соціальних груп було сільське поселення із замком-фортецею.
Романський стиль. У більшості європейських країн у ХІ – ХІІ ст. панівним стилем був романський, який найповніше втілювався передусім в архітектурі. Храми, монастирі, замки, ратуші характеризувалися різноманітністю конструктивних особливостей і декору. Конструкції внаслідок недостатнього рівня техніки були надто важкими. Внутрішній простір храмів, що композиційно розвивали базиліки (основного типу християнських культових споруд), поділявся на окремі частини. Базиліки часто оздоблювалися рельєфами. У ХІІ ст. виникають перші кам’яні ратуші.
Архітектуру романського стилю, так би мовити, формували війни, адже істотною ознакою часів Середньовіччя була збройна боротьба за владу між феодалами. Найбільший феодал – церква – активно втручалася у війни, хрестом і мечем захищаючи свої права. Тому не дивно, що майже всі романські споруди нагадують фортеці з неприступними міцними стінами, численними вежами, вузькими бійницями. Їх часто зводили на високих скелях, крутих пагорбах, перехрестях доріг, щоб у такий спосіб контролювати прилеглу місцевість. У цивільному будівництві романський стиль представлений феодальним замком-фортецею з донжоном – круглою вежею, яка, наче невтомний вартовий, охороняла замок.
Собори романського стилю вражають своєю величчю. Храмові фасади й вівтарі щедро оздоблено скульптурою, центральний неф (поздовжня частина) значно вищий від бокових. В основу архітектурної композиції такої споруди покладено видовжений хрест.
В Україні романський стиль трапляється у спорудах на всій території, проте найбільше в Галичині та Чернігові. Романські форми Галицької церкви Св. Пантелеймона 1200 р.) увиразнюються порталом із колонами, внутрішніми різьбленими фризами, близькими до подібних пам’яток Заходу. Будівлі Чернігова (Успенський собор Єлецького монастиря) своєю монументальною простотою і масивними деталями також свідчать про романський вплив, хоча в основі мають всі типові риси староукраїнської традиції. Романські риси притаманні й церквам-ротондам Волині та Закарпаття, що можна пояснити впливом сусідніх країн – Польщі, Угорщини й Чехії. Водночас цей вплив передавався далі на схід (володимиро-суздальські церкви).
Середньовічний храм – своєрідний архітектурний літопис часу. Багатокупольні храми Київської Русі, що втілювали ідею об’єднання земель навколо центру (Софіївський собор у Києві), у період феодальної роздробленості змінилися на одноверхі, більш «мужні й суворі» (П’ятницька церква в Чернігові, Успенський собор у Володимирі-Волинському). Середньовічний храм – джерело розвитку театру (літургія, пізніше – міракль) і музичного мистецтва (хоровий спів).
Одночасно з архітектурою розвивалася монументальна скульптура із символічними біблійними сюжетами. Скульптурні композиції, якими щедро оздоблювали романські храми, утверджували слабкість і мізерність людини як перед ликом Вседержителя, так і перед сповненим незбагненних таємниць світом. Різні за пропорціями й розмірами статуї, виготовлені переважно з каменю, розміщувалися на колонах, у нішах.
У Франції скульптурою прикрашали фасади культових споруд, в Італії – портали церков, у Німеччині – здебільшого інтер’єри храмів. Бронзові надгробки, світильники та інші металеві вироби майстри виготовляли в техніці литва (бронзові двері з рельєфами церкви Сан-Дзено Маджоре у Вероні).
На іспанську пластику досить помітно вплинуло арабське мистецтво, зокрема поширення набула дерев’яна розмальована скульптура. Романський стиль виразно виявився у скульптурах Портика слави собору в Сатьяго-де-Компостела: численні фігури святих, пророків та апостолів вражають індивідуальністю характерів.
У тісному зв’язку з романською архітектурою розвивався монументальний живопис. Зображення були площинними, умовними, символічними (наприклад, розміри постатей трактувалися ієрархічно: фігура Христа завжди була вищою за фігури ангелів та апостолів), Релігійні мотиви переважали, та поряд з ними часто зображували фантастичних істот, вдавалися до сюжетів народних казок. У розписах важливу роль відігравав орнамент. Роботи виконувалися в техніці фрески, для якої характерні чіткі композиції, витончені співвідношення кольорів (фрески церкви Сан-Клементе в Таулі).
Монументальний живопис сягнув найвищого розвитку у Франції. Тут величність соборів підкреслено яскравими розписами. Митці створювали композиції, що вражали розмахом фантазії. Скажімо, поруч із постатями святих художник зображував семиголових драконів, небачених комах тощо. Ідеться про автора фресок «Боротьба архангела Михаїла» з драконом», «Побудова Вавилонської вежі» з церкви Сен Са-Бен сюр-Ґартан (область Пуату).
Німецькі майстри пензля малювали святих у застиглих урочистих позах, сюжетні ж сцени, наприклад зцілення Христом прокаженого, зображали реалістичніше.
Для розписів соборів Іспанії характерні суворо канонізовані образи, насичені фарби. Улюбленими були живописні зображення на дереві, зокрема вівтарні образи Христа і Марії.
В українській іконографії не збереглися твори, що свідчать про вплив романського стилю на давнє українське малярство. Хіба що в мініатюрах Трірського Псалтиря (друга половина ХІ ст.) помітні романські риси, тому деякі дослідники вважають їх творами західноукраїнських майстрів.
У романському мистецтві на якісно новий рівень розвитку вийшло художнє оформлення рукописної книги. Художники прикрашали сторінки заголовними літерами (ініціалами), візерунками, віньєтками. Незабаром з’являються ілюстрації до тексту – власне книжкова мініатюра.
Найдавнішими пам’ятками книжкового мистецтва Франції є «Апокаліпсис» із Сен-Севера, Біблія Гардінга. Німецькі романські рукописи прикрашені ілюстраціями із зображенням імператорів. Жіночі постаті, розміщені поряд, символізували підвладні слов’янські землі, Рим, Галлію, Німеччину. У манускриптах трапляються зображення євангелістів, а також пейзажі. Значними успіхами позначилося книжкове мистецтво Англії. Найбільш ранні рукописи Х ст. вигадливо оздоблені й ілюстровані (Біблія Едмона). Пізніше зміст ілюстрацій переорієнтувався на побутові сцени, зображення лицарів, воїнів, ченців.
У романському мистецтві також розвивалися різьблення, карбування, ткацтво, ювелірна справа, килимарство, мистецтво емалі. Всесвітньою слави, зокрема, зажили емалі, що вироблялися у французькому Ліможі.
Отже, романське мистецтво, насамперед архітектура, підготувало перехід до наступного етапу розвитку західноєвропейського мистецтва – готики.
Готичний стиль. Розвиток готики пов’язаний із життям міста – нового центру середньовічної культури (ХІІІ–ХІV ст.). Готичні риси спостерігаються переважно в архітектурі й скульптурі міських соборів, що відображали релігійний світогляд, основу якого становила християнська мораль. Собор – головна споруда західноєвропейського міста: тут сходяться всі вулиці, а поблизу відбуваються найважливіші події. Розміри собору намагалися розрахувати так, щоб у разі потреби він міг вмістити все доросле населення міста.
Готична архітектура, на противагу романській, вивищувала й без того гігантські за розмірами споруди. Зведення соборів було тривалим процесом, іноді на це йшло життя кількох поколінь будівельників. Траплялося, будівництво зупиняли через війну або нестачу коштів.
Характерні риси храмів готичного стилю: стрілчасті арки, високі стрімкі вежі обабіч фасаду, замість центрального купола – тонкий шпиль. Ранньоготичні споруди дещо громіздкого вигляду (Нотр-Дам у Парижі) пізніше змінилися високими, стрімкими й легкими конструкціями, які ніби ринуть у небо. Стрільчасті вікна видовжуються у стрімкі загострені арки, простінки між вікнами тоншають, зрештою, майже зовсім зникають, залишаючи один каркас. Тендітні напіварки, що оточують споруду, справляють враження вигадливого кам’яного мережива.
Практично позбавлені стін готичні храми всередині не мають ані настінних мозаїк, ані фресок. Їх замінюють вітражі – картини з різнокольорового скла. Просвічуючи крізь скло, сонце забарвлює храмовий інтер’єр у фантастичні кольори. Палітра вітражів вражає багатством яскраво-синій (тому загальна гама звичайно червоно-фіолетова).
Масивну стіну в готичному храмі зберіг лише головний фасад. Там, як правило, міститься єдине вікно. У готичних споруд Франції воно має круглу форму і носить поетичну назву роза, тоді як у соборів Німеччини – найчастіше стрілчасте. Фасади й портали готичних храмів пишно декоровані скульптурними зображеннями святих і королів, алегоричних істот. Провідною залишається тема гріхопадіння й спокути, демонструючи індивідуалізацією образів і драматизм ситуацій. Нового трактування набули теми материнства, жертовної стійкості людини. Скульптура в піднесеній експресивності постатей символізувала устремління людського духу до Бога.
Архітектуру пізньої готики (ХVст.) називають пломеніючою через характерні для неї химерні візерунки, що нагадують язики полум’я (Міланський собор, церква Сен-Маклу в Руані). Пізня готика позначилася розповсюдженням скульптурних олтарів у інтер׳єрах, де поєднувалася дерев’яна та позолочена скульптура й темперний живопис на дерев’яних дошках. Почали з’являтися розписи світської тематики (папський палац в Авіньйоні).
Готичний період сприяв розквіту мистецтва книжкової мініатюри, ілюстрації, виготовлення гобеленів; майстри широко звертаються до образів народної фантазії.
Культ лицаря, уособлюючи дух войовничості й зневаги до смерті, кристалізував такі цінності, як вірність, шляхетність, людська гідність. Лицарський кодекс, втілений у легендах, зокрема про короля Артура й рицарів Круглого столу, надихав творчість трубадурів.
Храм – зразок неперевершеного художнього синтезу. Адже в церковному богослужінні поєднуються живопис і музика, театральне і декоративне мистецтво. Звуки хоралів, що лунають «мовби з неба», виповнюють внутрішній простір храму, утворюючи дивовижне багатоголосся, увиразнене мерехтливим світлом, що лине з вітражів. Така атмосфера сповнювала відчуттям божественної піднесеності.