Тема: Народна музика: соціально- та родинно-побутові пісні. Значення творчості С.Гулака-Артемовського і М.Колачевського. Імторія створення Державного Гімну України. Музичне виконавство в Україні.

Жоден із фольклорних жанрів не може зрівнятися з піснею у широті охоплення життєвих явищ, відображення народного світосприймання, моралі та естетичних уподобань. У царині української народної пісенності соціально-побутові та родинно-побутові пісні посідають важливе місце. Розвинулися вони на основі традиції, виробленої ще раніше обрядовою й поза обрядовою ліричною та епічною пісенністю, продовжуючи та збагачуючи її.

 

Народна музика: соціально- та родинно-побутові пісні. Значення творчості С. Гулака-Артемовського і М. Колачевського.

Соціально-побутові пісні.

Зазвичай у соціально-побутових піснях втілено думки, почуття й настрої народу. Тому ці пісні змальовують широку й правдиву картину історичного буття українців, мрії про справедливість, прагнення волі. За словами М.Гоголя, для України народні пісні – це «і поезія, й історія, і батьківські могили».

Соціально-побутові пісні не присвячені конкретній події, факту чи особистості, а дають узагальнене відображення характерних для життя народу явищ, ситуацій і мають узагальнені образи.

За тематичними і жанровими ознаками соціально-побутові пісні поділяють на козацькі, гайдамацькі, кріпацькі, солдатські, бурлацькі, родинні, сирітські, та інші цикли. Кожен цикл має свої особливості, але всі вони втілюють соціальні мотиви і характеризують певну історичну епоху.

Виникнення й розвиток козацького циклу пісень пов’язаний із історією козацтва. Тематика цих пісень охоплює різноманітні події з життя козаків: від’їзд у похід, прощання з рідними, бій із ворогами, загибель на полі бою («Ой у лузі, та ще й при березі»). У ХІХ ст. багато козацьких пісень було записано від кобзарів І.Стрічки, С.Яшного, М.Кравченка, А.Шута та ін..

Гайдамацькі пісні стилістично й тематично близькі до козацьких. Вони оспівують боротьбу українського народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту польської шляхти у 18 ст.

Особливо трагічно зображено долю вихідців із села у бурлацьких піснях. Вони оспівують життя бурлаків, які наймалися вантажниками та чорноробами до риболовецьких артілей на Дніпрі, Чорному морі, тяжко працювали і поневірялися на чужині («Та забіліли сніги», «Горе мені на чужині»).

"Та забіліли сніги" (5:39)

У карпатських піснях за допомогою та яскравих сатиричних образів засуджено панщину і примусову працю селянина в господарстві поміщика («А в неділю пораненько»).

Соціально-побутові пісні завжди перебували у взаємодії з усіма жанрами і видами народної пісенності, узагальнено відбиваючи світ людських доль у всьому його різноманітті.

 

Родинно-побутові пісні

Родинно-побутові пісні оспівують найважливіші події та явища з родинного життя селян, відображають їхні погляди, мораль. Серед родинно-побутових пісень можна визначити такі основні тематичні групи: пісні про родинне життя, про кохання, жартівливі, колискові, дитячі пісні та ін..

У піснях про родинне життя найбільше уваги приділялося розкриттю взаємин між чоловіком і жінкою та стосунків з іншими членами родини. Доля матері, особливо матері-вдови є однією з найпоширеніших тем у родинно-побутових піснях.

Найхарактерніші риси пісень про кохання – лірична ніжність, мелодійність. Такі пісні зазвичай виконувались хором під час застілля на весіллях, родинах, хрестинах. Часто у піснях про кохання замальовувались пейзажі – квітучий вишневий садок («Ой у вишневому саду»), зоряна місячна ніч («Місяць на небі, зіроньки сяють»).

"Ой у вишневому саду" Ніна Матвієнко (2:38)

Колискові пісні виконувались матір’ю чи іншими членами родини над колискою дитини. Головне їх призначення – заколисувати й заспокоювати немовля.

До дитячих пісень належала творчість самих дітей, а також твори, що виконувалися для дітей дорослими. Пісні для дітей середнього і старшого віку – це ігрові пісні, дражнили, лічилки, небилиці, заклички, жартівливі пісні, прозові приповідки, скоромовки, загадки та казки, що співаються або ритмічно промовляються. Дитячі пісні характеризує поєднання тексту з елементами гри.

Жартівливими піснями супроводжувались весілля, вечорниці, вулиці, досвідки й звичайне дозвілля українців.

Українські народні пісні (1:09:59)

 

Значення творчості С.Гулака-Артемовського і М.Колачевського

Семен Гулак-Артемовський – український композитор, співак, актор, драматург – увійшов в історію української музичної культури як автор першої опери з українського життя. За жанром «Запорожець за Дунаєм» - лірико-комічна опера», якій яскраво розвивається комедійна (Карась – Одарка) та лірико-романтична (Оксана – Андрій) сюжетні лінії.

Дует Карася і Одарки з опери "Запорожець за Дунаєм" (7:48)

Художній фільм-опера "Запорожець за Дунаєм" (1:33:17)

Перша вистава опери «Запорожець за Дунаєм» з великим успіхом пройшла на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 1863 року. Першим виконавцем партії Карася був сам композитор. Сюжет опери взято з української минувшини. Після ліквідації Запорізької січі частина запоріжців утекла за Дунай, у Туреччину. Туга українців за рідним краєм, їхні патріотичні почуття і палке бажання повернутися на Батьківщину становлять основний зміст опери.

Найяскравішими в опері є образи Карася та його дружини Одарки. У мелодії арії Карася узагальнено риси багатьох жартівливих і танцювальних українських народних пісень, зокрема в ній відчувається близькість до мелодії пісень «Гречаники» та «Ой під вишнею, під черешнею». А романс Оксани «Місяцю ясний…» нагадує українські міські романси першої половини 19 ст. Яскравими моментами, що втілюють в опері український національний характер, є запальні народні танці – «Гопак» і «Козачок».

Реалістичне втілення в опері українських народних образів, використання скарбів української народної пісенності й танцювальності визначили оперу С.Гулака-Артемовського як справжній класичний твір, один із найвизначніших творів українського музичного мистецтва.

Михайло Колачевський – український композитор, піаніст, один із видатних представників української музичної культури другої половини 19 ст., автор «Української симфонії», що стала помітним явищем у галузі симфонічної музики.

Микола Колачевський "Українська симфонія" (40:38)

Симфонічний стиль композитора формувався згідно з традиціями західноєвропейської музики під впливом творчості німецьких композиторів-романтиків Р.Шумана, Ф.Мендельсона. головним досягненням М.Колачевського є створення першої української симфонії, в якій в основу всіх тем покладено мелодії народних пісень. У цьому чотири частинному циклі (Сонатне алегро, Інтермеццо-скерцандо, Романс, Фінал) є м’яка лірика, і дотепний жарт, героїко-епічна пісня і сцена народних веселощів.

«Українська симфонія» М.Колачевського – яскраво національний і глибоко народний твір, в якому композитор зумів зберегти жанрові особливості народних мелодій.

 

Історія створення Державного Гімну України.

М.Лисенко -  основоположник національної композиторської школи в Україні.

Історія створення Державного Гімну України.

Михайло Вербицький – один із перших композиторів-професіоналів Галичини. У 1863 році він написав музику на вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка нині відома як Державний Гімн України.

М.Вербицький – яскравий представник національної композиторської школи. Його творчому стилю властиве поєднання загальноєвропейських музичних традицій із суто національними. За таким принципом створено пісню «Ще не вмерла Україна».

Історія створення українського гімну починається 1862 року, коли український етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Одразу після написання вірша його поклав на музику друг і однодумець П.Чубинського М.Лисенко. Створена на його мелодію пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку ХХ ст.. Згодом музику до вірша П.Чубинського створив і К.Стеценко. Проте остаточно пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» утвердилась у свідомості українського народу саме в співавторстві П.Чубинського і М.Вербицького.

На хвилі піднесення українського патріотичного і духовного життя на Галичині в 60-х роках 19 ст. в одому із львівських журналів було надруковано вірш «Ще не вмерла Україна». Цей вірш сподобався М.Вербицькому своїм патріотичним змістом, легкістю форми, і він поклав його на музику спочатку як солоспів у супроводі гітари. Згодом М.Вербицький зробив із пісні-солоспіву хорову композицію.

На тлі інших пісень духовно-патріотичного змісту «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, передбаченням його духовного відродження. Як національний гімн пісня «Ще не вмерла Україна» була визнана І,франком, Лесею Українкою, українськими громадами  за кордоном. Особливо знаковим було авторство пісні, адже її створили наддніпрянець і галичанин, що знаменувало солідарність українських земель.

У наш час як Державний Гімн України було затверджено слова першого куплету і приспів пісні П.Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику М.Вербицького.

Рукописний текст і ноти цього твору зберігаються в Науковій бібліотеці імені В.Стефаника НАН України.

Творчість Миколи Лисенка

Микола Лисенко – видатний громадський діяч, талановитий композитор, хоровий диригент, піаніст і педагог.

Значне місце у творчому доробку М.Лисенка посідають твори, написані під впливом творчості великого Кобзаря, зокрема монументальний цикл «Музика до «Кобзаря»». Саме робота над музикою до творів поета й започаткувала професійну композиторську  творчість М.Лисенка. Щороку він  організовував концерти, присвячені пам’яті Т.Шевченка, здійснював концертні подорожі з хором по Україні.

Джерелом творчості М.Лисенка є українська народна пісня. Упродовж усього життя він збирав, записував і творчо обробляв перлини народних мелодій. Українські народні пісні звучали в операх «Утоплена», «Ніч напередодні Різдва, в опереті «Чорноморці», у «Фантазії на українські теми». Вінцем використання та обробки М.Лисенком українських народних пісень є його опера «Наталка Полтавка» за п’єсою І.Котляревського.

«Наталка Полтавка», «Ніч напередодні Різдва» і «Утоплена» є першими операми, написаними за творами українських класиків, а вершиною і кращим зразком героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма «Тарас Бульба».

Також композитор започаткував жанр дитячої опери – він створив три опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна»).

Великим завданням, яке поставив перед собою М.Лисенко, було створення національної музичної школи, що дозволило б українській музиці посісти гідне місце у світовій культурі. Мрію вдалося втілити в життя 1904 року, коли за сприяння М.Лисенка в Києві було створено Музично-драматичну школу. У цій школі зросла плеяда видатних представників українського мистецтва, серед яких Л.Ревуцький, К.Стецько, В.Верховинець. значення цієї школи у підготовці національних кадрів було настільки вагомим, що пізніше на її базі було створено Київську консерваторію і Київський державний театральний інститут.

М.Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри, а своєю педагогічною діяльністю заклав основи вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Гідними послідовниками творчих принципів і традицій М.Лисенка стали М.Колачевський, Я.Степовий, М.Леонтович, С.Людкевич та ін.

Музичне виконавство та освіта

У першій половині 19 ст. в найбільших містах України – Києві, Львові, Харкові, Полтаві, Одесі – вже були сформовані свої музичні традиції. Із відкриттям театрів, появою оперних труп та організацією концертного життя розпочався новий етап культурного розвитку України. Важливе значення в цьому процесі мало відкриття університетів у Києві, Львові, Харкові. При Харківському університеті працювали музичні класи, а у Львові було відкрито консерваторію, що істотно позначилося на розвитку музичного життя цих міст. Отже, для музичної культури України першої половини 19 ст. було характерним формування творчих сил, а також перехід мистецтва на нові, демократичні засади.

Значних успіхів українська музика досягла у другій половині 19 ст. Докорінно змінилося концертне і театральне життя, пов’язане з відкриттям оперних театрів у Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України влаштовувалися симфонічні концерти, створювалися музичні товариства.

Завдяки високому професіоналізму українського театру почав активно розвиватися цілий ряд музичних жанрів. Розпочали й активізували свою діяльність музично-театральні трупи на чолі М.Кропивницьким, М.Садовським, М.Старицьким, П.Саксаганським, М.Карпенко-Карим,, М.Заньковецькою. Для їхніх вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема М.Лисенко.

Марія Костянтинівна Заньковецька (23:25)

Національні музично-педагогічні традиції М.Лисенка продовжував і М.Леонтович, чільне місце у творчості якого посідають хорові обробки українських народних пісень, а також оригінальні, самобутні композиції, написані на основі народних мелодій. Композитор розробив теорію цілісного сприйняття музичного образу на основі поєднання кольорів зі звучанням музичного твору.

Хорова культура України кінця 19 ст. знаменувалась активним розвитком церковного співацького руху. Цьому сприяла плідна диригентська діяльність таких визначних хорових диригентів, як О.Кошиць, К.Стеценко, М.Леонтович та ін.. Репертуар хорових колективів охоплював літургійні твори, обробки народних пісень, оригінальну хорову творчість композиторів. У Західній Україні осередками хорового співу були гімназії та семінарії, а також музично-хорові товариства. Фундаторами і керівниками хорових колективів були Ф.Колесса, С.Людкевич, Д.Січинський.

Значним внеском у розвиток музично-театральної культури Львова було відкриття приватного міського театру Скарбека, одного з найбільших у Європі. На його сцені дебютували випускники Львівської консерваторії С.Крушельницька, М.Менцинський, О.Мишуга, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У середині 19 ст. самодержавна політика спричинила занепад автентичного кобзарського виконавства: припинили своє існування кобзарські братства, зникали автентичні інструменти, втрачався репертуар.

Найбільший внесок у справу збереження й відродження кобзарства зробили М.Лисенко і Г.Хоткевич. М.Лисенко записав думи Остапа Вересая і організував його виступи в Києві та Петербурзі, чим привернув увагу науковців до кобзарського виконавства як до самобутнього явища.