Тема: Художня культура України 20 ст. Живопис. Графіка. Народне мистецтво та основні центри художніх промислів. Сучасні художні напрями українського мистецтва.

Живопис

Одним із найяскравіших явищ в українському образотворчому мистецтві початку століття була творчість видатного українського художника Михайла Бойчука та його послідовників (І.Падалка, В.Седляр). Творчість митця була орієнтована на осмислення спадщини всього європейського монументального мистецтва. Вивчаючи твори старих майстрів Візантії, Середньовіччя, раннього Відродження, він прагнув створити національний монументальний стиль у живописі через злиття традицій – українського примітивізму й візантизму.

Михайло Бойчук  (8:52)

Намагаючись осягнути закони  монументального мистецтва й оволодіти технікою мозаїки та фрескового живопису, молодий художник подорожує Італією, знайомиться з мистецькими шедеврами Венеції, Флоренції, Мілана. У вивченні музейних зібрань і щоденній напруженій аналітичній роботі визрівала оригінальна концепція монументального мистецтва. Практика М. Бойчука показала, що образотворчі канони різних часів і народів і, насамперед, художні засоби давньоруського живопису можуть дати багатий грунт для втілення ідеї митця – створення нового епохального стилю.

Бойчуківці виконали три монументальні розписи: Луцьких казарм у Києві, Червонозаводського театру в Харкові та санаторію поблизу Одеси. Однак у тридцятих роках було проголошено, що творчість бойчуківців, їхні ідеї ворожі радянській владі. Майже всіх «бойчукістів» було репресовано, а їхні численні монументально-декоративні роботи та фрески знищено.

Живописці 20-х років (М.Самокиш, Ф.Кричевський, А.Петрицький, О.Шовкуненко) відображали у своїх творах драматичні події революції та громадянської війни, характерні прикмети радянської дійсності, риси нової людини.

Один із перших українських художників, який звернувся до радянської тематики, був основоположник радянського батального мистецтва Микола Самокиш. Художник створив ряд видатних творів про героїчні подвиги народу («Розвідка», «Бій за прапор. Атака»), визвольну війну українського народу 17 ст. («В’їзд Богдана Хмельницького в Київ»).

М.Самокиш  "Вїзд Богдана Хмельницького в Київ"

Зображення минулого українського народу посідає значне місце у творчості І.Їжакевича та Ф.Кричевського. У картинах Івана Їжакевича образи кріпаків відтворені з глибоким співчуттям («Продаж кріпаків», «Уманська різня»).

Федір Кричевський – художник високої академічної освіти, досяг висот професіоналізму (триптих «Життя») завдяки своєму власному стилю, у якому поєдналися мистецькі надбання Європи і національного живопису. Творча індивідуальність майстра розкриває філософський зміст вічних тем життя – любові, надбань, втрат.

Одним із видатних українських живописців був Олександр Мурашко. У молоді роки він мешкав у Парижі, де створив такі полотна, як «Дівчина в червоному капелюсі», «Паризьке кафе», «На вулицях Парижа». Після повернення на батьківщину Мурашко у своїй творчості звернувся до життя народу («Неділя», «Карусель», «Продавщиця квітів», «Селянська родина»). Найвідоміша картина митця – «Похорон кошового». Мурашко першим почав брати участь у виставках за межами країни – у Парижі, Мюнхені, Венеції, Берлині. Під впливом подорожей він позбувся реалістичної манери і став на шлях імпресіоністичного зображення світу. До цього напряму почали схилятися К.Бокшай, А.Куїнджі, І.Похитонов.

Демократичні й реалістичні тенденції в мистецтві Галичини представляли художники І.Труш (пейзаж Придніпров’я, Буковини, портрети письменників І.Франка, Лесі Українки, композитора М.Лисенка), О.Новаківський, який був засновником художньої школи у Львові, й О,Кульчицька – автор картин на антивоєнні теми.

Плідним було звернення живописців К.Трохименка та О.Шовкуненка до індустріальної тематики. К.Трохименко один із перших почав компонувати картину на основі етюдів, виконаних із натури. Саме так створена картина «Дніпробуд».

Провідне місце у творчості українських митців зайняла тематична картина (К.Трохименко, В.Костецький, Т.Яблонська), життєствердні настрої посилилися в портреті (М.Божий, О.Шовкуненко), пейзажі (М.Глущенко, С.Шишко).

Графіка.

У перші роки відбудови зруйнованого народного господарства Радянської України мистецтво графіки мало задовольняти запити новоутворених видавництв. На порядку денному стояло питання підготовки майстрів графіки. У художніх інститутах Києва, Харкова, Одеси почали діяти поліграфічні факультети з майстернями різноманітних графічних технік. Серед викладачів точилася гостра боротьба між представниками реалістичного напряму (В.Касіян, В.Заузе) та речниками формалізму й натуралізму (В.Єрмилов, І.Падалка).

Швидке зростання видавничої справи та періодичної преси сприяло розвитку книжкової графіки. В ілюструванні книг виділився І.Їжакевич («Катерина» Т.Шевченка, «Сорочинський ярмарок» М.Гоголя). Його ілюстрації відзначаються реалізмом, глибоким проникненням у зміст творів.

У графічних майстернях готували спеціалістів у галузі гравюри. У Києві майстерню ксилографії очолила С.Налепинська-Бойчук, у Харкові літографію викладав І.Падалка, в Одесі художників-офортистів готував В.Заузе.

Яскравою художньою індивідуальністю була позначена графічна творчість Василя Касіяна. Художник послідовно розвивав реалістичну лінію в графічному мистецтві. Він активно працював над оформленням книг («Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М.Гоголя, офорти до повісті І.Франка «Борислав сміється»). У багатьох творах В.Касіян звертається до образу Т.Шевченка. Його літографії «Шевченко на Україні», «Шевченко серед селян», ілюстрації до «Кобзаря» свідчать про високий рівень майстерності художника.

Особливе місце серед майстрів графіки посідає постать Георгія Якутовича – автора багатьох книжкових ілюстрацій, що відрізняються прагненням до узагальнюючого й емоційно-психологічного розкриття образів літературних творів. Від ліногравюр, побудованих на контрасті чорного й білого, що відображали просторову глибину й об’ємність предметів (ілюстрація до повісті М.Коцюбинського «Фата Моргана»), Якутович перейшов до площинно-декоративних композицій. Витонченісттю ліній та штриха вирізняються його ілюстрації до повісті І.Франка «Захар Беркут». 

Народне мистецтво та основні центри художніх промислів. Сучасні художні напрями українського мистецтва.

На початку ХХ ст.. були створені сприятливі умови для розвитку народного мистецтва і художньої промисловості (машинного виробництва декоративно-ужиткових виробів). Розвивалися меблева, фарфорова, фаянсова, скляна промисловість, з’явилася широка мережа навчальних закладів, які готували фахівців творчих професій.

Нині народні художні промисли – окрема галузь, що випускає вироби побутового й сувенірного призначення.

Витвори народних художніх промислів є своєрідною «візитною карткою» народу або навіть окремого регіону країни. Вони виражають самобутність культури конкретної місцевості, несуть на собі відбиток кращих надбань народного мистецтва.

Народні художні промисли існують майже у всіх регіонах України. Різноманіття видів промислів зумовлена природним середовищем, ландшафтом, у якому розташовані їхні осередки. Так, відомими центрами художньої кераміки є Опішня (Полтавщина), Васильків (Київщина), Косів (Гуцульщина); осередками ткацтва і килимарства є с.Дігтярі (Чернігівщина), Кролевець (Сумщина), Решетилівка (Полтавщина), Хотин (Буковина), Косів і Коломия (Гуцульщина), Богуслав (Київщина), Ганичі (Закарпаття). Художня обробка дерева поширена в регіонах України, багатих на ліси. Високохудожнім декоративним розписом виробів із дерева славиться Яворів на Львівщині, а виробами з дерева, що оздоблені різьбленням, - Вижниця (Чернігівська область). Одним із відомих осередків декоративного розпису є Петриківка на Дніпропетровщині.

Для розвитку українського народного мистецтва, виявлення талантів, обміну досвідом і популяризації народної творчості велике значення мають виставки виробів художньої промисловості й творів народних майстрів. У наш час в Україні існує національна спілка майстрів народного мистецтва, до якої входять талановиті представники різних видів декоративно-ужиткового мистецтва.

Світовою славою українське мистецтво багато в чому завдячує саме творчості народних митців, серед яких – найвідоміші живописці Катерина Білокур і Марія Приймаченко.

Сучасні художні напрями.

Картина художнього життя ХХ ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникло безліч нових жанрів – або внаслідок переосмислення традиційних (наприклад концептуальне мистецтво, коли  в картинах зображення заміняють написи), або завдяки новим технічним можливостям (комп’ютерна графіка). Надзвичайно поширився синтез мистецтв.

На початку ХХ ст. у сфері художньої творчості виникло безліч течій, груп, шкіл, які позначають збірним терміном «модернізм». Об’єднував їх насамперед авангардизм – розрив із визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі.

Але авангард ХХ ст. все ж таки суттєво відрізнявся від усіх попередніх авангардних течій. Його специфічна риса – повний розрив із традиційними, передовсім реалістичними, методами художньої творчості. Другу половину ХХ ст. в мистецтві визначають як постмодернізм.

Художники цього напряму у своїх творах вдавалися до колажу, відео ефектів, гіперреалізму. Живопис постмодернізму, відмовившись від зображальності естетичності, прагнув реагувати на важливі проблеми сучасного суспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму є гіперреалізм. Зображувальні засоби гіперреалістів значною мірою новаторські. Гіперреалісти, намагаючись досягти «надреальності», використовували засоби, не вживані у традиційному малярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірували поверхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів часто були великого формату, зображували об’єкти крупним планом.

Набув поширення і концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об’єктів у формі ідей чи проектів. Твори концептуалістів поєднують не сполучувані предмети, часто побутові речі, і супроводжуються певним текстом (написом),

Тісні зв’язки між окремими видами мистецтва відбуваються в інсталяції, головною метою якої є візуальне поєднання світу реальних об’єктів, що існують поряд із людиною.