Тема: ПАРКОВА КУЛЬТУРА

ст. 109 - 121

 

 Паркова культура — це живий об’єкт, що функціонує. Твори паркового мистецтва будуються на органічній взаємодії непохитних законів гармонії і нестримної свободи творчості.

Мотиви цього мистецтва, як і багато інших культурних явищ, у більшості випадків повторюються в часі, а якщо й зникають, то ненадовго, щоб потім знову з’явитися. Змінюються тільки значення окремих елементів і сюжет відповідно до «естетичного клімату» епохи, змінюється також форма відповідно до мінливих чуттєвих образів поколінь.

Найбільшого розвитку паркова культура досягла у період бароко. Цей стиль має свою історію і національний колорит. На відміну від мистецтва Відродження, орієнтованого на почутті міри, ясності і витонченості, головними рисами бароко були видовищність, пишність, алегоричність. Природа та її мінливість почала займати особливе місце в мистецтві; улюбленою темою стали пори року, швидкоплинність часу наочно демонструвала вода. При цьому в бароко відродилася середньовічна ідея про те, що вищими книгами пізнання є Біблія і Природа.

Відмінність такого ставлення до природи як до «другої Біблії» в бароко порівняно із Середньовіччям визначалася тим, що митці, які творили за цим стилем, не тільки спостерігали і «читали» природу, але й прагнули, активно впливаючи й експериментуючи, проникнути в неї. Вони довели захоплення садами до фантастичних розмірів, а витрати на влаштування палацових садів майже зрівнювалися з витратами на побудову самого палацу. Характерні елементи стилю — велика кількість терас, багато сходів, клумб, газонів, оранжерей, що добре зберігають вистрижену форму, басейнів, фонтанів, а також безліч скульптур, які є продовженням архітектури палацу. Головний вхід до парку розташовували внизу з метою відразу вразити відвідувача прекрасною композицією. Яскравим прикладом цього стилю є чудовий парк заміської резиденції Людовіка XIV — Версаль, який уособлює абсолютну владу католицької церкви та абсолютизм короля.

Східно-азіатська паркова культура суттєво відрізняється від європейської. Сади і парки Далекого Сходу, зокрема Китаю і Японії, найкраще з-поміж інших видів мистецтва відображали основи світорозуміння людини-буддиста, образ її мислення, яка отримує задоволення від споглядання природи і черпає енергію з повітря, води, скель, землі, неба. Центральними ідеями цієї культури є ідеали духовного здоров’я людини, чутливість природи до настрою та ставлення до неї людини, глибинна символічність цілого й елементів композиції, а також уявлення про те, що кожна з деталей, аж до найменшої, «переживає стан цілого». Основою багатовікових взаємин між природою і людиною є абсолютизація краси природи і підпорядкування діяльності людини її законам.

Версаль

 

 

 

 

У кращих традиціях бароко і класицизму був створений Версаль — резиденція французьких королів, яка знаходиться у двадцяти кілометрах від Парижа. Він був задуманий як територія для будування невеликого мисливського палацу. Але Людовік XIV вирішив створити у Версалі величезний прекрасний парк для розваг та прийомів свого королівського двору.

Територія Версаля, на якій збудований розкішний палац та розбитий знаменитий парк, становить 101 гектар. Було виготовлено велику кількість скульптур, фонтанів, басейнів і навіть систему каналів під назвою «Маленька Венеція». Все це було штучно створено та ретельно сплановано у стилі регулярного французького парку знаменитим ландшафтним архітектором А. Ленотром. Після його смерті у 1701 р. Версаль утратив багато своїх оригінальних скульптур, унікальних дерев та лабіринт. Але й нині парк вражає своєю грандіозністю та пропорційністю планування.

Кошти, витрачені на будування головного палацу парку, у наш час перевищували б позначку у декілька мільярдів евро. Але його зведення велося за дуже економною програмою для того часу.

У Версальському парку знаходяться два інші палаци — Великий Тріанон, який було створено для «сільської» атмосфери відпочинку короля, та Малий Тріанон, побудований для фаворитки Людовіка XIV мадам де Помпадур. Також вартий уваги Хутір королеви — стилізоване під ферму приміщення, створене згідно з тодішньою модою на «природне» життя.

Сьогодні у парку проводять екскурсії, основний маршрут яких до палацу проходить через «Офіційні апартаменти», що включають Королівську каплицю, Дзеркальну галерею, покої короля і королеви, великий музей історії Франції та «Салон війни» — приміщення, в якому знаходяться монументальні картини, що зображують звитяжні військові перемоги Франції.

Біля самого палацу створено невелике містечко Версаль, у якому можна побачити Залу для гри у м’яч, Королівський сад, в якому й донині вирощують найкращі сорти ягід, фруктів та овочів, які можна придбати на ринках містечка.

Природні парки Великої Британії

Англія вважається батьківщиною європейського пейзажного стилю у парковій культурі, що підкреслює красу природи. Англійські парки характеризуються природністю у розташуванні елементів, плавністю ліній. Вони, на відміну від вишуканих французьких, імітують нерівності природного ландшафту. Обов’язковими елементами таких парків є невелике озеро, сходи, невисокі огорожі з рослин, газони, тераси, трояндові клумби, решітки для рослин і доріжки з червоної цегли. Стиль англійського парку походить з XVIII ст. — часу Просвітництва, коли основною була ідея «природної людини у природному середовищі».

В англійському парку відсутні прямі лінії та вісі симетрії. Першорядне значення мають композиції з дерев та кущів і те, як співвідносяться світло і тінь.

У сучасній Великій Британії існує безліч ботанічних садів, відкритих для всіх охочих, а створення газонів є своєрідною національною пристрастю. Наприклад, найдавніші газони Оксфордського та Кембриджського університетів підтримуються в ідеальному стані вже протягом кількох сотень років.

Квітник серед газонів Великої Британії найчастіше створюється за такою схемою: на задньому плані висаджують дерева з контрастними кольорами листя, біля них, ближче до глядачів — кущі, і на передньому плані розташовують широку смугу квітів (найчастіше це примули, нарциси та троянди). Такі композиції чергуються в англійських парках у вільному порядку, доріжки проведені за лініями рельєфу, а невеликі річки та ставки оживлюють загальну картину. Не менш відповідально підходять британці й до оформлення свого приватного житла. Традиційний англійський будинок стоїть за зеленою огорожею, весь обвитий зеленими ліанами жимолості або троянд.

Найвідоміші парки Великої Британії — Дартмур, Нью-Форест, Ексмур, Скелястий край. Прогулянки ними дають англійцям природну енергію, якої не вистачає у великих містах.

Композиційні прийоми побудови садово-паркових просторів легко кочували з однієї країни в іншу, чого не можна сказати про символи, образи, знаки. Вони сильніше прив’язані до місця свого народження, оскільки зазвичай мають більш глибоке коріння. Наприклад, принципи побудови садового простору Японії та Китаю досить активно були використані в XVIII—XIX ст. у пейзажному стилі в Англії, а потім у стилі романтизму у Франції, в Росії, в Німеччині. Відтворювалися вони стилізовано, абстрактно як невеликий мотив японського саду в європейському оточенні, як красива екзотика. Дуже поширеним був прийом споруджувати східні чайні будиночки або павільйони, не вкладаючи в них іншого таємного сенсу, крім уже наявного уособлення культури Далекого Сходу.

Японський ландшафтний сад

Призначення японського ландшафтного саду полягає у створенні маленької моделі пейзажу. Перші два типи таких садів — райські та сухі — призначалися для глибоких роздумів відвідувача, котрий стоїть на одному місці, з якого відкривається найкращий вид. Інші два різновиди — ландшафтні та чайні сади — створюються для повільних прогулянок та споглядання природної краси.

Обов’язкові елементи японських садів — водойми, острів на озері, мости, спеціально розміщене декоративне каміння, незвичайні світлові ефекти та звивисті переходи через струмки, викладені камінням. Неперевершений ефект також створюється за рахунок відображень у воді особливо гарних місць японського саду.

Кожна деталь японського саду має свій зміст, для чого використовуються рослини, специфічні лише для Японії. В основному це вічнозелені дерева, карликові сосни, ялівець, мох, рододендрони.

Прикладом райського саду є парк Моцудзі, в якому панує дух буддійського просвітлення. Невеликі острови та скелясті береги викладені камінням. Сухі сади біля буддійських храмів є групами ретельно дібраних каменів.

Вони разом із гравієм створюють композицію для медитацій. Такий сад можна побачити при храмі Рьоандзі у Кіото.

У чайних садах до чайного будиночку веде маленька доріжка, яка ніби символізує перехід від реальності до таємничого світу чайних церемоній. Особливістю цих садів також є бамбукові огорожі. Вигляд ландшафтних садів змінюється з кожним кроком відвідувачів, відкриваючи нові перспективи.

Важливим пам’ятником японської культури є сад Санкей-ен, створений у 1906 році. На великій території площею 180 000 м² розміщені шістнадцять будівель з усієї Японії — пагода з Кіото, вілла з півострова Кії, чайний будиночок Тьосікаку, типовий селянський будинок з Гіфу. Взимку у парку квітнуть сливи, навесні — традиційна для японців сакура, влітку — іриси, восени — хризантеми, які також є символічними для Японії.

Парк Ріцурін є одним із найгарніших у Японії, що створювався на фоні гори Сіун протягом понад ста років. Він включає багато водойм та павільйонів, де мешкають прекрасні білі чаплі. Особливою красою відзначається сад Синдзюку Гоен під час цвітіння сакури. У садах вілли Катсура довкола великого ставка відтворені гори, моря, рисові плантації. Особливість цього парку становлять живі бамбукові огорожі. Сад Коракуен витриманий у стилі «рухливого ландшафту», де кожний поворот відкриває для відвідувачів новий кут зору на ставок, струмок чи пагорб. У Коракуені вперше використані газони, не характерні для японських садів. У саду Мімурото є невеликий буддійський храм, висаджені десять тисяч кущів гортензій, двадцять тисяч азалій і тисяча кущів рододендрону.

Багатовікова традиція японців — взаємини між природою і людиною, абсолютизація краси природи і підпорядкування діяльності людини її законам не вичерпується тільки створенням ландшафтних садів. Це і надання нового життя зрізаним рослинам та квітам — суто східне мистецтво ікебана.

Зрізуючи рослини, монахи Стародавнього Китаю давали їм нове життя у своїх композиціях, намагаючись при цьому не наслідувати природу, а створити витончену композицію для підношення богам. Сьогодні в Японії ікебана втратила ритуальне значення дару Будді та предкам, перетворившись на особливий вид мистецтва.

Суть мистецтва ікебани полягає у створенні композиції з квітів та гілочок (у сучасних ікебанах дозволяється використання й інших матеріалів — каміння, коріння, кріплення для квітів). Ця композиція повинна відображати гармонію взаємозв’язків між небом, землею та людиною. Основа ікебани — трикутник, де найвищі гілки символізують небо, народження, душу; середні — людину, життя, розум; найкоротші — землю, смерть, тіло. Трибічний порядок породжує в людях прагнення досконалості, ідеалу, якого не існує. Людина, котра виготовляє ікебану в тиші, спокої та роздумах про прагнення до власного ідеалу, створює композицію, сповнену свої думок та настроїв. Мудрість цього мистецтва виявляється з часом. Спочатку завжди хочеться додати до витвору багато елементів, але навчання мистецтва ікебани — це наука прибирання зайвого. Ікебана вчить задовольнятися мінімумом. Також ікебана — це мистецтво мінливості. Вона є красивою лише у конкретний момент, і прагнення зберегти її красу назавжди не є головним.

Створення ікебани лише здається простою справою. В Японії вважають, що не можна займатися справою, не ставши у ній професіоналом, тому сьогодні існує понад 300 шкіл та напрямків ікебани. Створення ікебани для японців — священний ритуал, справа, якої навчаються все життя. Простота як знак оригінальності та одиничне як знак цілого — це те, що робить ікебану найпопулярнішим національним мистецтвом Японії.

Ще одним з невід’ємних елементів японської культури є чайна церемонія, що являє собою давній ритуал і походить із однієї з форм медитації. У минулому чай був особливим напоєм, який уживали під час молитов і медитацій. У заможних родинах Давньої Японії були популярними чайні турніри, під час яких дегустували велику кількість сортів чаю. За чашкою чаю селяни полюбляли вести бесіди та вирішувати свої справи. Чайна церемонія сформувалася на протиставленні китайським пишним чайним дегустаціям. Японський стиль спільного вживання цього напою відзначався простотою та природністю і був сформований у XIII ст. Спеціально для церемоній було розроблено чайний будиночок, до якого вела одна доріжка, та специфічний керамічний посуд. Вживання цього напою перетворилося на міні-спектакль, який об’єднує чотири основні принципи: гармонію, шанобливість, чистоту і спокій.

Існують декілька основних видів чайної церемонії: нічна, на сході сонця, ранкова, післяобідня, вечірня. Чайний будиночок є взірцем чистої простоти. Він має одну кімнату та низький вхід, і до нього не можна входити озброєним — усе це символізує те, що людина повинна залишити все земне, увесь свій неспокій за стінами будиночку. Посуд для церемонії обов’язково має бути дуже простим, грубої роботи і старим, що символізує пам’ять про минуле. Перед церемонією запрошені люди збираються в одному місці і розмовляють на чітко визначені теми, створюючи відповідний настрій та атмосферу очікування важливого дійства, зустрічі з прекрасним.

Далі вони проходять доріжкою до будиночку, споглядаючи розкіш саду навколо і залишаючи надворі все мирське. Перед будинком їх зустрічає хазяїн та запрошує умитися і помити руки. Обмивання символізує духовне та тілесне очищення. Коли гості входять до будинку та споглядають його прекрасну простоту, окріп уже готовий. Перед церемонією їм подають легку їжу і потім запрошують на невелику прогулянку. Далі — її найважливіша частина — приготування порошкового зеленого чаю, що відбувається в абсолютній тиші. Одну велику чашу з напоєм передають по колу, починаючи з найповажнішого гостя, що символізує цілісність та єдність людей, які зібралися разом. Коли чаша стає порожньою, вона ще раз передається по колу, щоб кожен з гостей міг оцінити її зовнішній вигляд. Після найбільш медитативної частини церемонії гості починають бесіду, під час якої не говорять про справи та повсякденні хвилювання. Потім подається чай окремо кожному з гостей, які обговорюють будинок, його оформлення, красу саду, посуд, вислів на особливому сувої з ієрогліфами, що обов’язково повинен бути в наявності. Квіти у будинку міняються хазяїном на ті, що розпустилися повністю. Це символізує собою кінець церемонії. Хазяїн, вибачаючись, проводжає гостей та прибирає помешкання.

Дуже важливо, щоб чайний будиночок залишився після церемонії в такому ж вигляді, як і був до неї, що символізує те, як гості та хазяїн цінують кожну мить життя.

Паркова культура є невід’ємною частиною будь-якої епохи життя людства, супроводжує його з найдавніших часів. Люди і сьогодні із задоволенням милуються красою старовинних парків дворянських садиб, відвідують сучасні міські парки і сквери, без яких немислиме жодне масове свято. Разом з тим митці мають сприятливі умови для створення витворів мистецтва, адже краса садів стимулює до відтворення її в багатьох жанрах художньої творчості, відкриваючи нові можливості естетичного сприйняття людиною цієї природної краси.

І в наш час технічного прогресу, коли, з одного боку, рівень технологій піднявся до небувалих висот, а з іншого — зростає екологічна загроза, паркова культура покликана зіграти вирішальну роль у створенні здорового середовища в усіх сферах життя і діяльності суспільства.