урок 11

Тема: МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ІНДІЇ І ДАЛЕКОГО СХОДУ

ст. 132 - 143

Оригінальна культура Індії сягає своїм корінням в глибоку давнину. Вже протягом тисячоліть вона поєднує звичаї, традиції народів, які проживали і проживають на її території, та ідеї різних релігій. Незважаючи на це унікальне різноманіття, ця країна єдина як цивілізація завдяки своїй спільній історії та зберігає свою самобутню культуру.

Класична музика Індії виникла в органічному зв’язку з поезією і танцем, під впливом релігії і міфології. Одними з характерних рис індійського стилю музичної інтерпретації є особлива внутрішня зосередженість і прагнення до гармонії.

В Індії піснями відзначається практично все: зміна пір року; пісні орача і човняра, пастуха і погонича слонів. Пісні вносять гармонію в напружений ритм їх праці. Любов до музики у народів Індії в крові: вони дуже тонко її відчувають і сприяють її розвитку в усіх сферах життя.

Індійська музика дуже різножанрова — це й оригінальні релігійні та народні мотиви, і сучасні рімейки традиційної музики, це й різноманіття напрямів сучасної музики (індійський рок, non, музика з кінофільмів тощо), які зберігають національний колорит, а іноді не тільки переплітаються з європейською музикою, але і впливають на неї (наприклад, індо-рок).

Невід’ємна частина музичної культури Індії — танці, які несуть в собі силу і енергію цієї дивовижної країни. Надзвичайно стилізовані жести, складний грим, маски і розкішні костюми танцюристів роблять індійський танець чарівним видовищем.

Точно визначити період, коли танець став частиною культури людського суспільства, неможливо, однак безсумнівно, що ще до появи найдавніших цивілізацій він був важливим елементом церемоній, ритуалів, святкувань і розважальних заходів. Існують доісторичні свідчення наявності танцю у стародавніх народів, наприклад, зображення танцюючих у скельних оселях Бхімбетка (Індія) і давньоєгипетських похованнях, датованих 3300 р. до н.е. Танцювальні пози вивчалися античними скульпторами з метою зображення почуттів засобами скульптури.

Американський хореограф М. Грехем визначала танець як справжній вияв найглибших душевних почуттів, що вивільняється через рух тіла.

Танець існував та існує в культурних традиціях усіх людських суспільств. За довгу історію людства він постійно змінювався, відображаючи культурний розвиток. Кожен танець має власну історію та національні особливості. Наприклад, коли говорять про український танець, східні танці, циганський танець чи латиноамериканські танці, в уяві відразу постають певні ритми і рухи. Всі танці виконуються за шаблонами з характерною граціозністю, елегантністю та красою у супроводі музики або ритмічних звуків.

Існує безліч видів, стилів і форм танцю, що використовуються для самовираження, соціального спілкування, в релігійних цілях, як змагальний вид спорту, як показовий вид мистецтва. Танець — це величезний світ, і щоб його підкорити, потрібно мати терпіння.

Особливо розвинене мистецтво танцю в Індії, що є невід’ємною частиною и культурної спадщини та сполучною ланкою між минулим і сьогоденням. Найдавніші індійські танці розроблялися за мотивами давніх міфів та легенд. На фресках та рельєфах, у скульптурах стародавніх храмів збереглися зображення танцюючих людей і навіть богів, яких також нерідко змальовували в різноманітних танцювальних позах і композиціях. Так, барельєфи храму Шиви в Чидамбарамі (штат Тамілнад) зображають 108 канонічних поз-рухів класичного танцю Бхарат Натьям.

Для допитливих

В Індії вважається, що творцем і першим виконавцем танців був бог Шива, якого називали також Царем танцю. У Стародавній Індії танець був обов´язковою частиною релігійного ритуалу. Його виконували танцівниці — баядерки, які жили при храмі й присвячували своє життя богові. Маленькими їх віддавали на виховання до храмів і посвячували у «девадасі» — тих, хто танцює для богів. їхні танці мали магічне культове значення та відтворювали індійські легенди: битви і змагання богів, міфологічні сюжети створення світу, філософські притчі. Баядерками ще називали мандрівних танцівниць.

Спеціальні танці виконувалися жерцями релігійних культів — брахманами та дервішами — мандрівними суфійськими монахами-аскетами. Згодом танці увійшли до побуту індійців, але залишилися ритуальними за своїм значенням.

Існують різні специфічні види танців, що зазвичай виконуються на весіллях, громадських заходах, при зборі врожаю чи з початком нового сезону дощів.

Індійські танці поділяють на класичні, напівкласичні, що визнані академією мистецтв Індії, яких навчають у спеціальних школах, народні та естрадні (танці в кінострічках). Танець також грає важливу роль і в традиційному театрі Індії.

Відомі сім стилів класичного танцю, головними аспектами яких є чистий технічний танець, позбавлений змістовного навантаження, та сюжетний танець, що включає також міміку і жестикуляцію. Особливостями класичного індійського танцю є незвичні пози ніг, які називають «араманді», використання «мудр» — спеціальних жестів, мови пальців. Кожна поза танцю перетворюється на чіткий геометричний малюнок. Окрім того, символічні малюнки створюються певними кроками та ступнями ніг.

Для допитливих

Бхаратанатьям називають найдавнішим класичним танцем, записаним у трактаті про давньоіндійське драматичне мистецтво «Натья Шастра». Назву розшифровують як БХАва (виразність) + РАга (мелодія) + ТАла (ритм) + НАТЬЯМ (танець).

Маніпурі — масовий танець, що виконується на честь бога Крішни двічі на рік: у березні та грудні.

Катхак — класичний різновид індійського танцю, який набув популярності в усьому світі.

Калбелія — танець заклинателів змій, що виконується переважно жінками, котрі змагаються між собою у витонченості рухів під поступово наростаючий темп музики.

Кучипуді виник із давньоіндійських музично-драматичних постановок і спочатку виконувався лише чоловіками. Сьогодні переважно жінки танцюють кучипуді на спеціальних мідних тарілках, підкреслюючи свою витончену майстерність.

У різних регіонах України налічується понад тридцять колективів, які вивчають класичні, народні, естрадні та фільмові індійські танці. Вони є членами Товариства «Україна — Індія», яке разом із Посольством Республіки Індія в Україні та Федерацією індійського танцю організовують різні фестивалі і популяризують індійську культуру в нашій країні.

До напівкласичних танців належить танець масок. Його батьківщина — село Серай-келла (штат Біхар). Танець виконують під час свята на честь божества весни, що відроджується і символізує родючість. Ардха-нарішвару вшановували як прояв єдиного образу Шиви і Шакті. Танці тривають протягом чотирьох ночей свята. Танцюристи імітують рухи тварин, відтворюють різні побутові сцени. Популярні також алегоричні композиції.

У кожному штаті Індії існують власні народні танці, які мають регіональні форми, що виконуються в різних місцевостях по-своєму. З давніх часів танець нерозривно пов’язаний з життям індійців. Однак якщо класичне мистецтво завжди залишалося долею професіоналів, то народні танці були зрозумілі й доступні кожному. Сьогодні вони втратили ритуальне значення, але без них не обходиться жодна радісна подія в житті людей, чи то прихід весни, збирання урожаю, чи то весілля. Незважаючи на свою різноманітність, народні танці мають загальний початок. Основа будь-якого з них — ритм, який породжує відповідні рухи — синхронні, що часто повторюються. Танцюристи рухаються певними траєкторіями (кола, «вісімки», прямі лінії). Традиції виконання народних танців передаються з покоління в покоління.

Для допитливих

В Ассамі виконують танець щастя. Під акомпанемент ударів розщеплених бамбукових стебел жінки в різноколірних сарі утворюють кола і «вісімки». Окремою групою тримаються чоловіки.

Селяни штату Мадхья Прадеш танцюють шора. Вони тримають в руках віяла з павиного пір´я, яким розмахують в середині танцю.

Зі всіх народних танців пенджабська бхангра — найшвидший і найзапальніший. Він починається в повільному темпі, який стрімко наростає. Під енергійні вигуки чоловіки в яскравих тюрбанах нахиляються вперед і назад, високо підстрибують і перевертаються в повітрі. Одночасно бхангру можуть виконувати більше двохсот чоловік.

Жінки Пенджабу танцюють гиддху. Одна з дівчат грає на маленькому барабані, інші водять навколо неї хоровод і співають жартівливі пісні про кохання і перипетії сімейного життя.

Естрадні танці (або танці у кінострічках) з’явилися одночасно з так званими комерційними фільмами. У тригодинних стрічках танцювально-музичні паузи допомагають створити сценарій.

Популярності кінотанців сприяв прихід в кіноіндустрію професійних танцівниць (Віджаянтімалі, Падміні, Хемі Маліні та ін.). Танець у кінострічках — суміш класичних, народних і європейських танців. Він завжди відповідає духу часу, використовує сучасні мелодії і ритми, комп’ютерну графіку і спецефекти. В наші дні для акторів комерційного кіно уміння танцювати є не менш важливим, ніж приваблива зовнішність.

Майстри індійського танцю повинні володіти акробатичними та гімнастичними навичками, стежити за кожним рухом і поглядом, виразом свого обличчя. Систему міміки і жестів індійського танцю описано у спеціальних трактатах, де передбачено 13 рухів голови, 7 рухів брів, 6 рухів носа, 36 різноманітних поглядів.

Музика індійського танцю підкреслює його магічне ритуальне значення: пульсуючі та чаруючі ритми передають рух Всесвіту. Традиційний одяг і прикраси є невід’ємною частиною образу індійського танцюриста. Прикраси, грим використовують як жінки, так і чоловіки, — все це дозволяє краще налаштуватися на потрібний лад.

Для допитливих

Статичні пози індійського танцю нагадують бойові стійки, тому втримувати своє тіло в такому положенні дуже складно. Спина повинна бути ідеально рівною, кінцівки — напруженими. Будь-яка комбінація рухів виконується тричі, при цьому музичний темп із кожним разом прискорюється. Нерухома голова означає гнів, байдужість. Голова, нахилена вперед, — задоволення і радість. Рух голови по колу — сп´яніння, хвилювання, переживання. Голова, нахилена вбік, — закоханість. Рух голови вгору, потім униз — відчуття самотності. Основні рухи очей: брови підняті, зіниці рухаються від одного кутка ока до іншого означає кохання; сяючий погляд уперед — героїзм; зіниці, що повільно рухаються, — самозаглиблення та спокій. Знаменитий рух шиєю справа наліво означає любов і ніжність.

Опера

Міжнародне музичне життя — це багата палітра музичних культур різних країн світу, зокрема азіатських країн. Але про взаємне проникнення східної і західної музичних культур, про формування якісно нового етапу в їх розвитку, про діалоговий характер міжкультурних відносин можна говорити лише з середини XX ст. Професійна музична культура далекосхідних країн має свої традиції. Основи цих традицій були закладені в уявленнях стародавніх китайських філософів і ґрунтувалися на космологічному розумінні музики в житті людини. Вона видається відображенням звучання Всесвіту.

В наш час культура далекосхідних країн — це співіснування традиційного мистецтва і його нових форм, поєднання національних та інтернаціональних музичних традицій. Усе це можна знайти в постановках традиційних театрів (Но, Кабукі (Японія), Пекінська опера (Китай) тощо).

Китайська опера

Історія китайської опери своїм корінням сягає в далеке минуле.

Вона виникла на базі давнього китайського народного музичного театру. Китайські опери мало схожі на європейські. Вони поєднують у собі елементи музики, співу, діалогу, танцю, акробатики і вправ військового мистецтва з майстерно написаним текстом і технікою втілення. Виконавці повинні чітко дотримуватись традиційних вимог. Дія в китайській опері не обмежена ні в часі, ні в просторі. Якщо які-небудь повсякденні реалії не можуть бути представлені на сцені прямо, то вони відтворюються символічно. Обстановка, в якій проходить дія спектаклю, зображується виключно рухами актора. Причому ефект досягається навіть сильніший, ніж за наявності декорацій та реквізиту. Наприклад, існують спеціальні рухи на позначення входу чи виходу з дому, підйому східцями, переправи через річку. Якщо виконавці кружляють по колу з батогом у руках, це означає, що вони їдуть верхи на конях. Переміщення в екіпажі позначається прапорцями із зображеннями коліс, які тримають по боках сцени спеціальні актори. Хід по колу символізує довгу подорож. Різновидами китайської опери є відома в усьому світі класична пекінська та безліч місцевих оперних жанрів, правила виконання яких є значно простішими та зрозумілішими.

Пекінська опера — найвиразніша форма китайського музичного мистецтва.

Вона бере свій початок у XVIII ст., коли в Пекіні з музичного фольклору і ритуальної музики різних регіонів Китаю поступово сформувалося своєрідне музичне і сценічне мистецтво, що об’єднало в собі музику, танець, театральне уявлення, акробатику і бойові мистецтва. Всі ці компоненти створюють пекінську оперу.

Музика в опері виконується оркестром і має чіткий ритм. Відповідні звуки підкреслюють дію, що відбувається: тихими ударами барабанів супроводжуються спокійні сцени, гучними — динамічні події. Вокальна частина складається з мовлення та співу.

Речитатив виголошується серйозними персонажами, звичайне мовлення — молодими героїнями та комічними персонажами.

Ролі у пекінській опері диференціюються високого рангу за віком та індивідуальністю героїв, кожне амплуа передбачає свій стиль. Комічних героїв можна впізнати за великою білою плямою на обличчі, загрозливі персонажі мають розмальовані обличчя. Традиційний репертуар пекінської опери налічує більше тисячі сюжетів повчального, філософського, військового, історичного та комічного змісту.

Рухи китайської опери

У Пекінській опері існує поділ персонажів на чотири основні амплуа. Вони розрізняються за принципом статі, віку, індивідуальних особливостей сценічного персонажа. Основні типи дійових осіб:

Шен — чоловічі персонажі

Данину — жіночі персонажі

Хуалянь — амплуа чоловічих персонажів з розфарбованим обличчям, котрі також іменуються цзин (у китайській міфологи — перевертні) — лиходії, підступні зрадники та інші негативні персонажі, які тому й отримали другу назву «хуалянь» — «розфарбоване обличчя»

Чоу — комічні персонажі

Амплуа, у свою чергу, поділяються на субамплуа:

• шен у флеровому капелюсі або гуаньшен — чиновники в імператорському палаці;

• шен з віялом або шаньцзишен — персонаж з віялом у руці, інтелігент з віялом;

• шен з фазановим пір’ям в головному уборі або чживейшен — видатний талант тощо.

Китайський сценічний костюм своєю формою, конструкцією, орнаментом і кольором висловлює давню космологічну символіку природного чергування Світла і Темряви, злиття Неба і Землі в акті створення світу. «Манпао» — парадне вбрання персонажів з панівного класу. Виріз горловини має круглу форму, поли й рукави довгі. Манпао шиється з атласної тканини з вишивкою ручної роботи. Його прикрашає круглий орнамент з драконов чи тигрів, а низом вишивається пейзаж із зображенням моря та скель. Імператор носить одяг жовтого кольору, принци — абрикосово-жовтого, старі сановники — яскраво-коричневого або білого, князі — червоного кольору. Крім того, є манпао синього, фіолетового, зеленого, чорного кольорів. Колір одягу залежить не тільки від суспільного становища персонажа, але і від його характеру і гриму. Чесні та справедливі персонажі зазвичай носять одяг червоного і зеленого кольору, грубі або підступні — одяг чорного кольору. Кольори одягу імператриць, принцес, дружин генералів і міністрів аналогічні чоловічому. Але замість дракона на ньому вишивається фенікс, що летить, або орнамент з феніксів. Довжина жіночого вбрання дещо коротша (трохи нижче колін), на плечах накидка, внизу з-під манпао видніється спідниця.

Для допитливих

Існує декілька місцевих оперних жанрів.

Куньцуй (куньшаньська опера) виникла в провінції Цзянсу ще в кінці династії Юань (1271—1368 pp.) — початку Мін. Куньцюй видрізняється м´яким і ясним вокалом, її мелодії красиві й витончені, нагадують танцювальну музику. Цей жанр справив величезний вплив на інші види опери. Поступово вилився « енергійніший, суворіший жанр опери.

Циньцяї (шеньсийська опера) з´явилася ще в епоху Мін (1368—1644 pp.). Спів тут гучний і чистий, тріскачки відбивають чіткий ритм, рухи прості й енергій ні. ЇЇ традиційний репертуар включає понад 2 тис. творів.

Чуаньцзюй (сичуаньська опера) популярна в провінціях Сичуань, Гуйчжоу і Юньнань. ЇЇ найхарактерніша межа — спів високим голосом. Репертуар дуже багатий, включає більше 2 тис. творів. Тексти вирізняються високою художньою цінністю і гумором. Рухи деталізовані й дуже виразні.

Жанр пекінської опери прославився великою кількістю відомих артистів, які зробили безцінний внесок у скарбницю вокалу, репертуару, художніх прийомів, сценічного оформлення тощо. Завдяки їм створено кілька впливових шкіл пекінської опери. Один з найбільш відвідуваних театрів Китаю — Гранд-театр Чаньань на центральному проспекті Вічного миру.

Його легко можна впізнати за маскою перед входом. Вистави пекінської опери тут йдуть кожен день і користуються великою популярністю.

Міжнародна музична культура — це єдність у розмаїтті, зв’язок самобутнього і загальнолюдського. Існує безліч культурних світів, кожен з яких має свої ідеали, власну систему цінностей, моральних і духовних. Глобалізація сучасного суспільства, різного роду міграційні процеси, розширення взаємодії культур і народів — усе це призводить до того, що сучасна людина повинна навчитися сприймати і оцінювати навколишній світ не тільки з точки зору власної культури. Культурні процеси служать основою взаємного збагачення світової музичної культури, підтримують діалоговий характер міжкультурних відносин, допомагають зрозуміти еволюцію культури як цілісний, взаємообумовлений процес.